Ольга Рєпіна,
м. Дніпро

Рецензія на книгу Наталки Бабіної «РИБГОРОД»

Бабіна Наталка. Рибгород [Текст]: роман / Наталка Бабіна; пер. з білорус Божени Антоняк. – Львів: Урбіно, 2013. – 272 с.

«Тепер я знаю, як буває…»

(Наталка Бабіна)

Чи є завузькими рамки сучасної прози, особливо, якщо ми говоримо про «жіночий роман»? Зізнаюся, це непросте і навіть, я б сказала, провокаційне питання прийшло мені в голову після того, як я неодноразово занурилась у тему: обговорювала поняття «жіночої літератури» з однією відомою дитячою письменницею й здригнулась від образи, коли іншу знайому, – мою улюблену одеську письменницю, назвали авторкою з суто жіночою прозою.

Відомих в Україні та світі письменників, перекладачів і журналістів із Чернігова Тетяну й Сергія Дзюбу днями прийняли до Міжнародної спілки письменників імені П. Богдано, яку очолює всесвітньо відомий письменник та перекладач, академік Європейської Академії наук, мистецтв і літератури (Париж) Єтон Келменді (Бельгія). Ось як прокоментував цю подію Сергій Дзюба:

– Єтон Келменді – талановитий та цікавий поет. Він член Міжнародної літературно-мистецької Академії України, що об’єднує знаних письменників, перекладачів, науковців, журналістів, громадських діячів із 52 країн. Лауреат нашої премії імені Миколи Гоголя «Тріумф». Я цю Академію, як ви знаєте, очолюю. Ми досить активно співробітничаємо з Єтоном. Він – албанський і франкомовний поет. Народився в м. Печ (нині – Косово). Закінчив факультет масових комунікацій Пріштінського університету, а післядипломну освіту він отримав у Бельгії, в Брюссельському вільному університеті. Зараз поет живе в Бельгії, де здобув популярність та визнання.

* * *

В сусідній кімнаті гуде телевізор,
Новини невтішні — усі про війну.
Душа скам’яніла, душа — мов залізо,
Яке незабаром у горно жбурнуть.

Терор, махінації, знову збідніння —
Стривожено слухаєм дикторів ми.
І просимо Бога, що дасть нам спасіння,
Відвести від нас чорні руки пітьми.

Хоча б трохи світла, але, безперечно,
Дещиця проміння — всередині нас.
А промінь, за визначенням, безкінечний,
Аби в початковій він точці не згас.

* * *

Мов по накатаній дорозі
Курсує кожний Новий рік.
І я плетусь в цьому обозі,
Свій ототожнюючи вік.

Побачили світ дуже ошатні книжки Олексія Максимовича Дмитренка, Шевченківського лауреата, життя і творчість якого тісно пов’язані з рідною Чернігівщиною. У молоді літа майбутній видатний український письменник мешкав і працював на Придесенні – був робітником та бригадиром бригади штампувальників Прилуцької взуттєвої фабрики № 19, за успішну роботу був занесений на обласну Дошку Пошани. А здобувши визнання, цей привітний і чуйний добродій багато разів приїздив на Чернігівщину, любив спілкуватися зі своїми читачами.

Пам’ятаю його зворушливий творчий вечір у музеї М. Коцюбинського, гарно організований онуком класика – тодішнім директором музею Юлієм Романовичем Коцюбинським. Тоді йшла мова про дуже сміливу та правдиву художньо-документальну повість Олексія Дмитренка «Аист» (у доповненому перекладі – «Аист: Сильніший від смерті») про мужнього офіцера та поета Олександра Стовбу, який героїчно загинув в Афганістані. Ця книжка важко йшла до читача, долаючи мури-заборони підступної радянської цензури, але, тільки-но вийшовши з друку, отримала, справді, гучний резонанс, і саме за цю неординарну повість Олексій Максимович відзначений Шевченківською премією.

Ярослава Маджугу я пам’ятаю ще зовсім малим хлопчаком, який ходив на літературну студію і писав досить талановиті гуморески. А тепер це – 27-літній добродій, котрий мужньо захищав Україну від окупантів, перебуваючи в самому пеклі війни, на Луганщині. Власне, я хотів записати це інтерв’ю одразу після його повернення, але тоді Ярославові було важко бесідувати про пережите. Тільки й обмовився: «Війна – то таке паскудство… Гірше, повірте, немає нічого!.. Однак, якщо моя Вітчизна – у вогні, то хтось мусить виконати цю страшну роботу – заступити шлях ворогам. Чому ж не я?!».

– Ярославе, ти – з акторської династії…

– Так, «Деснянська правда» вже писала про мого тата – Ігоря Маджугу, брата Романа і його дружину Олю, які працюють в обласному ляльковому театрі імені Олександра Довженка. Правда, Оля народила щойно донечку, яку назвали Даринкою. Підросте й теж стане акторкою, продовжить нашу династію. Бабуся наша, Ганна Іванівна Маджуга, – теж на театрі розуміється, адже постійно читає книжки, вона десятки років пропрацювала в бібліотеці! І зараз трудиться, в Чернігові її знають, бо постійно організовує різноманітні свята й конкурси для юних читачів у бібліотеці імені Олександра Довженка.

17 січня в конференц-залі Чернігівської ОУНБ ім. В.Г. Короленка відбувся вечір пам'яті «Колядин, колядин. Світ великий – я один…» до 30-х роковин трагічної загибелі чернігівського поета, художника, фотографа Григорія Хандоги (1932-1987).

Вечір розпочався із запалення свічки та вшанування пам'яті митця хвилиною мовчання.

Одним із направлень роботи бібліотеки є популяризація творчості талановитих митців Чернігівщини.

Художник, поет і фотограф Григорій Хандога належить до тих людей, котрі завжди залишаються вірними собі: своєму обдаруванню, своїй любові і своїм друзям. Митець залишався вірними своїй землі, природі рідній, зв'язок з котрою відчував раніше увесь його рід.

Увесь світ чує, як дзвінко і радісно Україна колядує!

Ці морозні січневі дні надовго запам’ятаються нам усім. Під ногами гулко  порипував промерзлий сніг.

Своєю яскравістю сонце сліпило припорошену снігом чисту білизну землі. Щічки пощипував морозець. Вітерець грайливо остуджував збуджені юні обличчя юнаків та дівчат. Звідусіль вони поспішали до міського будинку культури. Тут проходив традиційний деканальний огляд вертепів. Відкрив його декан Виноградівського району отець Мирослав Сипко. Він тепло привітав олтарних братів, учасників усіх вертепних колективів та колядницьких гуртів, які скрасили цикл різдвяно-новорічних свят. Щиро подякував молоді, причетній до цих небувалих дійств. Юнь  збирається прославляти новонародженого Божого сина. Ісус Христос зараз присутній тут і вселився поміж нас. Всі відчули  його подих, побачили славу його, сповнену Божої благодаті і істини. Як носій вічності від створення світу, податель ревності і єдиносущності з Богом Отцем, він наділений особливою милістю Божою. Вона  відчувається, пізнається і сповіщається нам усіма учасниками цього неперевершеного різдвяного дійства.

У перекладах Сергія Дзюби та Надії Вишневської на початку 2017 року побачила світ книжка вибраних віршів українською, російською та перською мовами знаменитої сучасної іранської поетеси Азіти Кагреман «Легше, ніж повітря». Цю збірку ошатно надруковано в Осло, у Норвегії, в престижному видавництві «Aftab Publication». Пропонуємо вашій увазі відгук Сергія Дзюби на книжку, яка вже викликала резонанс в Ірані, а тепер із нею мають змогу ознайомитися шанувальники поезії в Україні, відривши для себе проникливу і незвичайну письменницю.

Ще до того, як дорога досягне кінця,
Ми закінчуємося.
Вціліє захід сонця на старенькій веранді,
Свято біля тюльпанів.
На вечірніх стеблах сплять втомлені вогники.
А ніч обов’язково продовжить красень-місяць,
Нема лише нас.
У пошуках дощі
Тиняються помаранчевими вуличками.
Дороги довші, ніж наші сни.

(«Дороги і сни», тут і далі – переклади Надії Вишневської)

Письменники, перекладачі та журналісти з Чернігова Сергій і Тетяна Дзюби – відомі не лише в Україні, а й далеко за її межами, адже їхні твори перекладені понад 60-ма мовами та надруковані в 37-ми державах. Сергій очолює Міжнародну літературно-мистецьку Академію Україну, яка об’єднує творчих людей із 52-х країн. А Тетяна – також знаний науковець, доктор наук із соціальних комунікацій, професор, – за кордоном постійно друкуються і її наукові статті. Водночас творче подружжя зараз активно пропагує Україну в усьому світі, розповідаючи правду про нашу державу, зокрема і про війну з Росією. Сергій багато пише про захисників України, спілкується з нашими вояками, які повернулися з АТО, з пораненими та родинами загиблих. Тож сьогодні ми вирішили поспілкуватися з Сергієм Дзюбою.

– Пане Сергію, як відомо, волонтерською діяльністю Ви займалися і до війни. Тобто відчувається, що це – потреба душі!