
У Видавничо-друкарському комплексі Університету «Україна» наприкінці 2016 року побачила світ збірка творів випускників Університету «Україна» «Люблю життя!».
Організаторами проекту є Імідж-центр Університету «Україна» та літературна студія «Горлиця» за підтримки Університету «Україна».
До видання увійшли твори Геннадія ГОРОВОГО, Лілії ЗАВОЙСЬКОЇ, Альони ЗАГРЕБЕЛЬНОЇ, Анни КРЮКОВОЇ, Світлани ПАТРИ, Світлани ПРОНІНОЇ, Оксани РАДУШИНСЬКОЇ, Олександра ЧОРНОГО.
Пропонуємо ознайомитися із творами Альони Загребельної, що увійшли до збірки.
Тематичне мотто цього випуску:
"Мова - це зброя проти ментального рабства".
Важко опонентам заперечити Ірина Фаріон , оскільки її гостра й дотепна стаття
"Зливання національного складника освіти в післямайданний час"
базується на аргументах і фактах.Врешті, всі ми є свідками, як зрадницьки скасовується обов'язок громадянина України знати державну мову - в школі, внз,на службі.
У наших читачів буде можливість порівняти мовні погляди Олекси Тихого,який поклав своє життя за них (27 січня виповнюється 90 років з його дня народження , автор статті професор Анатолій Загнітко),із тими "патріотичними ідеями",якими нині начиняють освітянські законопроекти та закони незалежної України.
У Києві пропонують створити кілька дитячих майданчиків для дітей з інвалідністю. Ініціаторки проектів - кілька небайдужих мам, що виховують дітей з інвалідністю. Вони навіть об'єдналися і створили благодійний фонд "З теплом у серці". Про самі проекти, про благодійний фонд - у матеріалі Світлани Патри.
Легенький сніг ледь стелиться незримо,
Стискає подих ятрий морозець,
А я у слові знов шукаю риму
Ту саму, що торкається сердець...Ту саму, що здіймає в піднебесся,Ту саму, що в мелодію складе,Шукаю - хоч на мить нехай воскресне,Та моя рима не до мене йде...
Цього року виповнюється 200 років від дня народження поета-романтика першої половини ХІХ століття Михайла Петренка. Його ювілей святкується на державному рівні згідно з Постановою Верховної Ради України № 1807-VIII «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2017 році» від 22 грудня 2016 року.
Ще наприкінці 2015 року редакція газети «Культура і життя» ініціювала видання книги перекладів мовами світу одного вірша Михайла Петренка – «Дивлюсь я на небо…» і почала пошук перекладачів.
Протягом 2016 року вагому підтримку проектові надала письменниця Анна Багряна, мистецький портал «Жінка-УКРАЇНКА», Інститут літератури імені Тараса Шевченка НАН України, учасники довгострокової програми «Ідентифікація Петренків», яку очолює один із нащадків поета Олександр Петренко.
Мене звати Оринка, я ходжу до садочка в старшу групу і вже вмію читати й навіть писати друкованими літерами. І я вірю в Діда Мороза. А мій братик-першокласник – не вірить! Каже, що то сусід, одягнувши кожух і червону шапку, приходив минулого року нас вітати. Брат сказав, що він упізнав його руки. Як можна по руках когось упізнати? Та в Діда Мороза вони можуть бути які завгодно, навіть такі, як у нашого сусіда.
До Нового року залишається зовсім мало часу. Я сиджу біля ялинки й намагаюся не заснути, чекаю, коли Дід Мороз виконає моє бажання. Братик пішов спати, він вважає: якщо я щось і побачу, то лише, як мама або тато покладуть під ялинку пакуночки. То будуть подарунки від них, я знаю. Бо в листі Дідові Морозу я замовила таке, що в пакуночок не поміститься.
Хуртовина почалася ще від ранку і з такими справами було б нікуди не їхати, але мама так не вміє! Якщо вже вона вирішила, що їдемо до бабусі, то ми поїдемо навіть якщо снігом накриє й верхівку дзвіниці Софіївського собору. Направду ми кожного року їздимо на Різдво до бабусі. То ж це традиція – поїхати туди й застрягнути там на кілька днів в непролазному снігу. Але цього року такий сніг почався вже ось зараз, прямісінько напередодні Різдва. І застрягнути ми можемо ще навіть недоїхавши до бабусі, це всі розуміють. Але не мама.
То ж ми вдягли все тепле що було вдома, посадили Ровера в машину поряд зі мною (Ровер це наш пес) і стали намагатися проїхати засніженим містом. Тато нервував, мама тримала в руках кермо, а я і мій щойно подарований кіборг Нік обговорювали стратегію за допомогою якої можна було б по дахах перебратися через затори.
Щохвилини лунав дзвінок і рипіли двері. Родичі віталися, обіймалася, наповнювали вітальню. Юрко радів кожному гостеві, навіть закинув гру на планшеті. Мама метушилася навколо святкового столу, час від часу заглядаючи, як печеться пиріг на кухні.
– Юрчику, збігай до тітки Ївги, – прикликала мама Юрка, – купи гілочку живої ялинки. Хочу ефектно подати пиріг.
– До тітки Ївги? За годину до Нового року? – обурився Юрко. – Та її вже й на майданчику нема!
– Біжи-біжи, он вона є, – кивнула мама на вікно.
Кіт з’їв мишу. Навіть трохи не доїв, залишив на потім. Бо чи перепаде до ранку ще чогось поживного… Сидів ситий, але не надто від того щасливий. Нічого не тішило в ці хвилини: ні те, як святково падає додолу сніг, ні те, як мило щойно запалала ялинка у вікні навпроти.
- І чого воно так? - думав кіт. – Аби врятуватися від голоду, я мусив позбавити життя маленьку сіромаху…Але ж цього вечора навіть понюхати святкової їжі мені ніхто не дав…
О, як же давно він не пробував на смак домашньої ковбаски чи свіжої сметанки…
Було холодно, власна шубка не гріла. «От тобі й маєш – ніби й врятувався хоч ненадовго від голоду, так помру тепер від морозу».
Артемко зайшов до кімнати й закляк. Настя – його маленька сестричка – сиділа на підлозі й висолопивши язика калякала брудно-зеленим фломастером по його ангелику! По тому самому, виліпленому з білісінької глини. По тому самому ангелику, якого Артем хотів розфарбувати срібною та золотою фарбою і подарувати таткові. Щоб татусь повісив того – найгарнішого у світі – янгола на ялинку. А тепер…
– Насько! – Артем вихопив ангелика, покресленого безладними чорними, зеленими та фіолетовими рисками, з рук сестри. – Ти його зіпсувала! Знову зіпсувала!
– Некасивий янгелік, – пролепетала сестра. – Нася малювала.
– Так! Ангелик став некрасивий. Бо ти його зіпсувала! Ти все тільки псуєш!!! – з очей Артема мимоволі бризнули сльози. Все! Сьогодні татко приїде у відпустку з війська. А подарунка – нема!