Жінка-УКРАЇНКА

Ні, я не літературний критик. Хоча тепер, кажуть, модно писати «критикеса». Мені як подобається щось - читаю далі, не подобається - відкладаю книжку вбік, і або повертаюся до неї згодом, або передаю в чиїсь руки. Бо якщо щось не відгукнулося мені, це зовсім не означає, що воно не має відгукнутися комусь іншому.

Але книжка  «Фікус Бенджамін розповідає про щастя» відомого українського автора Сергія Пантюка, який однаково добре пише і для дорослих, і для дітей,  не з тих, які легко відкласти. Вона непроста. Мабуть, саме тому я хочу про неї сказати кілька слів. Заразом і письменника підтримаю добрим словом, який зараз у лікарні. Війна не обійшла його стороною. Він сам воював і пережив немало всього.

Передусім зазначу, що це книжка з автографом для мого сина. «На велике щастя», - написав автор. Усього три слова. І вони дивовижно точно лягають на цю історію. Бо книжка справді про щастя. Про це розповідає її герой Фікус Бенджамін. Скажу вам чесно, робить це дуже навіть переконливо, даючи читачам зрозуміти, що щастя не завжди велике й урочисте. Частіше воно зовсім інше  -  бути разом, повернутися додому, дочекатися, почути одне одного…

Мені особисто в цій провісті-казці страшенно сподобалося відчуття дому, який живе навіть тоді, коли в ньому нікого немає. Рослини, домовичок, тиша  -  усе це раптом стає теплим і живим. Ніби хтось тихо десь шепоче: «Ти не сам»... І коли Фікус Бенджамін починає говорити, це не виглядає дивно, а навпаки, здається єдино можливим у світі, де війна змусила всіх нас чути більше й глибше.

Ромчик  - той герой, якого неможливо не полюбити. Йому дванадцять, тато з перших днів на війні. Життя родини перекинулося з ніг на голову. Він з мамою вимушено залишають рідний дім. Він іде в нову школу і навіть знаходить друга. Але влучання в школу – друг гине на очах, а він залишається без ноги. Але відтоді починає чути мову квітів. І от він говорить Фікусу, коли знайомляться: «Моє імʼя Роман, можна Ромчик - це по-хатньому. А в школі прозивають Равлик. Прозивалися… Бо тепер, мабуть, якось інакше будуть. Одноногий чи Каліка». Я читала ці рядки і ловила себе на думці, що діти й в реальному житті, не лише в книжках насправді вміють говорити про найстрашніше без пафосу -  боляче, але просто і  чесно.

У цій книжці війна пояснюється так, як може пояснити лише дитина. Не гучними словами, а образами. Варто зазначити, що окрім Фікуса, тут є багато інших квітів, які дружать із хлопчиком, переживають тривоги, чекають на нього з укриття і просто люблять. І коли Ромчик розповідає їм, що війна  це ніби до тебе приходять чужі квіти і починають колоти й нищити, стає страшно, але й  дуже зрозуміло водночас. Саме так, мені здається, і треба говорити з дітьми про війну. А говорити з дітками про війну треба!

Домовичок тут окрема любов. Він трохи дивний, трохи смішний, дуже волохатий  і дуже мудрий. Його слова «Насправді вічності, як і смерті, не існує. Є лише життя, яке час від часу змінює свої форми»  подумки перечитала кілька разів. Бо, погодьтеся, це саме ті фрази, які тримають, коли нічого не тримає.

У книжці багато хороших,  повчальних різноманітно тематичних моментів. І  є фінал, після якого хочеться обійняти своїх близьких. Повертається тато. Після поранення. З’являється в квартирі котик, який був з татом Ромчика на війні. Мама повідомляє дуже важливу новину про те, що в Ромчика скоро буде знову дві ноги. Одну, ту якої немає, замінить протез. У домі знову звучить життя...

Я впевнена, що такі книжки варто читати дітям сьогодні. Вголос. Поруч. З можливістю зупинитися і поговорити. Бо війна принесла нам надто багато горя, але вона не забрала головного – бажання бути щасливими попри все.

Книжка вийшла у видавництві «Богдан». Гарно ілюстрована Валерією Крижановською. І якщо я правильно зрозуміла з короткої біографічної довідки, то написана Сергієм Пантюком в окопах під Бахмутом.

Шукайте. Купуйте. Читайте.

Тетяна Череп-Пероганич,
письменниця, журналістка