Жінка-УКРАЇНКА

1. Простіть мені.

Простіть мені, гріхів без ліку...
Не надто праведно живу...
Боюсь не завжди чоловіка
І на газонах мну траву.

Буваю зла я і сварлива,
Кажу бува не ті слова,
Не проганяю пса під зливу
Тому, що... в нас його нема.

Я - не найкраща в світі мама,
Дружина теж - така собі
І господиня (це між нами) -
Бажалось краще б далебі...

Та намагаюся я щиро 
Добром розбавити гріхи
І хоч їх, як дірок у сирі,
Шукаю праведні шляхи.

Не краща я, але й не гірша,
(Ну... сподіваюся таки)...
То ж про́щення у цьому вірші
Прошу із вашої руки...

 В чеканні 

Я знов тебе чекатиму з доріг,
Де наше поєднання – не важливе…
А краплі з ринви мірно об поріг
Відлічують миттєвості до зливи…

До зливи сліз, яких не бачиш ти,
Моїх страждань збагнути знов в знемозі,
Знущань липкої тиші пустоти,
Відірваність від губ твоїх… В дорозі

Хоч іноді… хоч мимохіть – згадай…
Почую – із солодкого полону…
А краще – теплим словом загойдай
Мої тривоги марні – з телефону.

Чистішими ставали ратиці
Під час мандрівки в мілині.
За них чіплялись каракатиці
(Побути хочуть на коні).
А сам скакун без роду-племені
Летить виснажно в мілину,
Скидає сідла та рве ремені –
Ковток свободи на кону.
І відлітають крапель китиці
По прибережній площині,
Не зупиняючись на критиці,
Пересікають потайні
Заначки камерної музики,
Дрібнички видив осяйних.

* * *

Ця жінка з волоссям чіпким, як сухе огудиння.
Розтрощують кроки хисткий напівсон передмість.
Роздерті підошви. Розбите шпичасте каміння.
Розмита дорога. Запізно отримана вість.

Ця жінка з обличчям вузьким, мов нагострене лезво
Чи сонця мазок на полотнищі тьмавім стіни.
Хоч вже шарудять падолисти жовтаві, а все ж бо
Відлунком закляклим ледь жевріє подих весни.

Ця жінка в долонях тримала півщастя, півсвіту.
І те поміж пальців зійшло в мовчазну каламуть.
У закутку протяг виводить плачливу сюїту.
У затінку мойри життєпис мінливий прядуть.

Ця жінка... А що в ній від мене? Лиш попіл, лиш покрив.
А решта – полуда, позлітка, слизька мішура.
Чому ж ти так ловиш в очах її вистиглий подив?
У віршах моїх чом її журавлина жура?

Можливо, це перебільшення, але поезії Дмитра Мельниченка мені нагадують поетичну збірку  Івана Франка «Зів’яле листя» — одну з найчарівніших перлин української інтимної лірики. «Се тaкі легкі, ніжні вірші, з тaкою широкою гaмою чувствa і розуміння душі людської, що, читaючи їх, не знaєш, кому оддaти перевaгу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохaння і нaстроїв» — писав про «Зів’яле листя» інший відомий його сучасник Михайло Коцюбинський. Згадка про останнього не випадкова, адже Дмитро працює вченим секретарем Чернігівського літературно-меморіального музеї-заповідника М.Коцюбинського, а відтак знає і кохається у творчості обох класиків.