Лист 1

Нічка малює зірки на віконному склі,
Лист, що пишу, не відправлю у звичнім конверті.
Ви зупиніться, прошу, за півкроку до смерті,
Люто розтяжки чигають уздовж бур"янів.

Стогнуть ракети і міни летять звідусіль,
Літо вистуджує кров у натруджених жилах. 
Ангел - Хранитель розправить над вами хай крила,
Щоб кулі ворога не улучали у ціль.

Ще один день кулеметним вогнем відгримів,
Вітер обвіює мокру від поту чуприну.
Ви бережіть, козаки, і себе, і Вкраїну, 
Ви поверніться живими до рідних домів.

Лист 2

Я нікому не віддам твою весну,
Край зелений і незайману красу,
Дикий ліс, квітучий яблуневий сад,
Тиху велич переплетених Карпат!
Україна - моя радість і журба,
Моя тиха, віком стомлена сльоза.
Ми разом з тобою будемо завжди,
Моя пісне, білим голубом лети.

(слова з пісні, яка стала відголосом серця кожного українця, як на щирій сповіді перед Всевишнім)

Ой на Івана, на Купала...

 Тема, яка бентежить українців більше ніж 80-років втілилась у книжки «Чорна дошка» від Наталки Доляк та «Розколоте небо» Світлани Талан. Книги вийдуть друком у видавництві «Клуб Сімейного Дозвілля» та надійдуть у продаж цього літа.

«Чорна дошка» Наталки Доляк - це історія про журналіста Леся, який працює в газеті й щиро вірить у те, що пише про колективізацію та досягнення радянської влади. Вірить допоки не поїде у рідне село й не побачить на власні очі, хто такі ці «куркулі», яких він викриває у своїх статтях. Як виконуються плани держзаготування. Який голодний жах панує в українському селі. Нелюдська воля безжально прирекла на моторошну смерть мільйони людей, не милуючи ні жінок, ні дітей. По тому минуло вже понад 80 років, але чи можна забути те, що стало частиною генетичної пам’яті?

Хай би навіть не було
Ні загарбання в нас Криму,
Ні на схід не привело
Росіян та іже з ними…      
 
Хай би навіть не згорів
Малайзійський збитий "Боїнг"
Й не понищено бійців
Стільки вже на полі бою…
 
Хай би мирних громадян
Не розстрілювали зайди 
І в кремлівського вождя 
Просвітліли мізки завтра, 
 
Все одно ганьби не змить,
Бо зуміли прихистити
Тих, що мали ми судить:
Втікачів – убивць-бандитів. 
 
Ще й чинили з ними зло. 
Не спростуєш: схід – як доказ.
Як же скажеш не було,
Якщо ллється кров і досі? 

Українська поетка Леся Мудрак  стала лауреаткою 2-ї премії 15-го Міжнародного фестивалю поезії «Серед слів і безкінечності» (Італія).

Авторка розповідає, що напередодні Новоріччя надіслала переклади своїх творів на фестивальну адресу. І – диво сталося…

Тепер преміантку запрошують на вручення, що відбудеться у вересні 2014 року у Театрі  Garibaldi al C.so Garibaldi di Santa Maria в Італії. 

Нагадаємо, що минулого року Леся Мудрак привезла лауреатство з Балкан.

Джерело: http://www.litgazeta.com.ua

Шевелюра кольору кострища –
Попелу, що тихо затухає…
Вітер у кленовім листі свище:
«Широка страна моя родная!..»

Пролетарій Коля – із мітлою,
І совок – ну, як же тут без нього?..
І гарує він без перебою:
Падолистом мощена дорога…

Крепдешин небес – у синю смужку,
У блакитний хмарковий горошок…
Чарка не лікує і не глушить:
Палена горілка, нехороша…

Музиканти гурту Механічний Апельсин нещодавно презентували свою нову пісню Східний Фронт, яку вони присвятили всім українським військовим, що в цей час беруть  участь у бойових діях на Сході країни. Ідея пісні виникла не просто від бажання підтримати хлопців, а через особисті переживання, бо у музикантів групи є багато знайомих, які зараз перебувають у зоні АТО і деякі з цих знайомих і друзів, на жаль, уже загинули.

Член національної спілки майстрів народного мистецтва України та Національної спілки художників України Ольга Пілюгіна презентувала в Полтавському художньому музеї  (Галереї мистецтв) результат своєї праці – «Гетьманський килим». Виткала майстриня його вручну на старовинному вертикальному верстаті з натуральної вовни.

Кольорова гама «Гетьманського килима» має понад 60 відтінків пряжі.

Створений килим на Грант президента України.

Нещодавно у виставковій залі «Митець» у центрі Києва з великим успіхом пройшла художня виставка родини Деряжних: Федора Івановича, його дружини Танашевої Надії Миколаївни, учнів видатних українських художників Федора Кричевського, Олексія Шовкуненка, Сергія Григор’єва, та їх доньки – Катерини.

Олена Телига

* * *

С остър поглед се взирам в мрака,
часовник трака – четири, пет.
Сърцето морно пак бди и чака,
и днес будувам под месец блед.

В зарана ранна спокойно ставам
и без промяна, както преди,
в живота влизам със танц спонтанен,
а нощи цели сърцето бди.

Но притаявам тъгата дълбоко
и ще раздавам щастие, смях –
който се смее в своята болка,
той надделява над болка и страх.

14 октомври 1933 г.
Превод от украински: Димитър Христов

Олена Теліга

* * *