У час, коли наш край в жорстокій боротьбі
Злий ворог рве, лишаючи глибокі рани,
Багато так сказати хочеться тобі,
Наш Брате, Батьку, Сину, Друже і Коханий.

Тобі безмежна дяка за незламний дух,
Що серед вибухів, війни страшного пекла
Тримаєшся ти стійко серед путлерських потуг
Спрямованих на те, щоб Україна вмерла.

Захоплююсь тобою й дякую тобі,
Що свій патріотизм доводиш, взявши зброю
Й на захист ставши без пустопорожніх слів,
Багато ж тих, хто тільки на словах герої.

Бо чуємо, як голосно гримлять слова
Тих патріотів, що сховались за мандати,
Лиш в кабінетах вони вміють воювать –
Парламентські щури й нахабні бюрократи.

Зоряна Макаренко: «Мені 17 років. Мешкаю на кордоні між Києвом та Борисполем.
Співаю, пишу вірші, читаю реп. Вірші почала писати ще з 12, хоча свій перший "віршик" склала у 6 років.
Пишу для душі і від душі. Дуже вдячна всім, хто підтримує мене. Для мене це дуже важливо! Слава Україні!»

Юрій Мушкетик живе з онуком на дачі в Кончі-Заспі під Києвом. Трикімнатну квартиру в столиці здає.

– У кого паркан високий, там багатії живуть, у кого сітка – то письмен­ники, – казали ви, як була у вас чотири роки тому. А зараз у вас паркан, – заходжу на подвір’я до 85-річного Юрій Мушкетика.

Він живе на письменницькому хуторі в Кончі-Заспі під Києвом. 1955-го Микита Хрущов виділив землю під дачі літераторам. Усім тодішнім класикам – Андрієві Малишку, Миколі Бажану, Петрові Панчу, Андрієві Головку, Олесеві Гончару, Наталі Забілі та іншим – усього 27. Отримали по 45 соток, зібрали гроші за гонорари й звели майже однакові одноповерхові будинки.

Слова Ольги Тимофієвої, музика і виконання Сергія і Тетяни Раховських.

Мати

Хіба ж вона думала, знала, 
Що в долю ввірветься війна.
Ростила сина, плекала
Без батька, одним одна.

Високий, стрункий, завзятий
З Майдану – гайда на Схід.
– Матусю, не довго чекати…
Й розмило дощами слід.

А вже через місяць тривога
Постукала жінці в вікно.
– Вас син тепер десь біля Бога,
Убили бандити його.

Сказали, що він загинув,
Та тіла ж нема ніде.
І мати єдину дитину
Картоплю копати жде.

До Дрездена і його околиць мене покликали наукові та творчі інтереси і, звісно, чимала частка авантюризму, що підштовхує нас до пошуку пригод, але водночас є запорукою здійснення давніх бажань. Воротами до Європи стала Польща — пізньовечірньої пори західна українська сусідка зустріла нас якісними дорогами, першими вітряками, які виробляють електроенергію, охайними придорожніми ресторанами та вбиральнями. Межу з Німеччиною перетнули непомітно, без митниць — шенгенська зона об’єднала країни, зробила кордони прозорими. 

З погляду мандрівника 

Кожна людина має свого Вчителя. Я – не про школу. Просто життя завжди дає нам шанс, коли з’являється добродій – мудрий, цікавий, чуйний, у якого хочеться вчитися. Котрий поставився до тебе з розумінням, так вчасно допоміг, підтримав. Безкорисливо й людяно, тому що звик чинити по совісті, а не так, як накажуть. Ніколи не плив за течією, а боровся. Жив не для себе, а для людей. Був щирим і привітним, не скупився на добрі слова, навіть коли у самого на душі було важко. 

18 липня, у п’ятницю, лив дощ. То був не найкращий вечір для прогулянок, утім чимало дівчат знехтували дощем та калюжами й, прихопивши із собою величезну парасольку, кольорові олівці та ручки, а ще - гарний настрій завітали до нас о 19:00 - в затишне й атмосферне місце під символічною назвою "Самое доброе кафе". У найдобрішому кафе - найкраще сидіти вечорами й просто усміхатися... Це місце - надзвичайно затишне, дівоче і світле! Чи це завдяки білим стінам, котрі, здається, випромінюють сонце! Чи завдяки усміхненим людям, котрих там так багато!

Боже, гріхів без ліку, виявилась слабкою,
Стільки дурниць робила я за своє життя...
Але дозволь, Всевишній, погомоніть з Тобою,
Вислухай, дуже прошу, грішниці каяття.
Щиро шкодую, знаю, важко усе простити,
І розумію, Боже, я не одна така.
Стільки щодня проходить через дрібненьке сито,
Стільки прохань щоднини в грішного жебрака...
Я не для себе прошу, Господи милосердний,
Скільки мені там треба, вдячна за те що є.
Хай у народу мого віра у себе твердне,
Хай Україна в мирі долю свою снує. 

Ще кілька днів - і закінчиться гроза.
Припиниться призов до небесного батальйону,
І вже не загубиться жодна зірка,
І жодна куля не долетить
до середини Дніпра...
Тільки краплі крові густішатимуть,
вигранюючи святе
ймення України.

І материнські сльози
ще довго шукатимуть
запасних аеродромів...

Сергій Пантюк