Нове на порталі
Творчий марафон
Популярний вміст
Творчість
Ірина Кулаковська: Я гралась в лірику
* * *
Слухай! Осінь кипить в телефонних дротах.
Рваним листям гудків, пінним струменем змерзлих,
Знеболених речень, що там, на стежині
„Плюс - мінус кінцевість” тріпотять, ніби птах
У гілках горобин. Гіркотою пошерхлих
Ягід, крил, хризантем обпікаючи сад.Слухай! В грудях годинника час стукотить.
Незагоєних снів відщемілі лушпини
Циркулюють, булькочуть в напружених жилах,
Залишають рубці. Кожен рух, кожна мить
Рвуться в світ перехресть, шпичаками шипшини
Прошиваючи простір, як тишу набат.
Поезія Тетяни Дзюби
Балада про Перелесника
Ти приходиш опівночі, коли з неба зоріють душі
а капельним співом над соборами сімома,
як на відстані подиху чорно і всюдисущо
розпросторює крила пес летючий Сімаргл.Ти приходиш лічити шпиталі, шпилі,
штиль розколюєш диханням і танками свіч.
Ти розгойдуєш місто, як сýдно розгойдують хвилі,
у некрополі осені з вічністю віч-на-віч.Ти приходиш, як вибір без вибору,
ти приходиш – так справджують вироки
за печатями сімома,
повкидавши ключі у вирій
чи сховавши на дні безокому,
Перелесником, перелячищем, цокотом
Тетяна Дзюба: Акомодація до часу
* * *
Сніг лапатий – син слухняний віхоли.
Полозки санчат – півусмішки.
Ми з планети круглої в небо їхали.
Звісно, білі ангели – діти трішки.І кидалось сонце вслід цуценям рудим,
І від сміху в кров розсікались губи.
Як розтане швидко цей зимовий дим –
Хтось у ньому лиш рукавичку згубить…Чи зоріла доля нам, чи звізда вертепу
Крізь шинельних буднів непохитний стрій?
… Не сахайсь закляклих серед степу
Кам’яних бабів – невідбулих мрій.Сніг лапатий – син слухняний віхоли.
Полозки санчат – півусмішки.
Ми з планети круглої в небо їхали.
Звісно, білі ангели – діти трішки.
Поезія Надії Марчук
ІЗ ЦИКЛУ “ВЕРСІЇ”
* * *
Зневіри хвиля б’є в чоло,
І світ темніє на очах,
І все кричить: «Кохання не було!
То був лиш страх самотності!
Лиш страх!»
Могутній океан чека грози,
Суцільний морок і нещадний вітер…
І під дощем маленької сльози
Ніхто на гордих віях не помітить…
12.01.1995
* * *
Калина та песиголовці (п'єса)
Кобзар
Син Кобзаря
Ілько
Головний песиголовець
Перехожий
Івасик
Мишко
Калина
Горпина
Оленка
Матір
Наталка
Катерина
Марічка
Ява 1
Поезія Олесі Сінчук
***
Я шепотіла голосом твоїм,
Переливалася у кожен подих,
Пила з очей глибоких тихий подив,
І сповивала райдугами дім...
Я у тобі росинкою була,
Промінчиком і полум’ям жагучим,
Я підіймалась на високі кручі
І бігла вдаль, мов дівчинка мала.
І свято Сонця ожило в мені -
Творити світ - величний, заповітний!
Творити вітер! І в зимових квітах
Знайти цілунки наші вогняні!
Донечці
Поезія Розалії Тарнавської
ЛИСТОПАДОВИЙ ЧИН
Листопадові дні - дні смутку і журби
Й понині плачуть сірими дощами,
За тими, що за Волю полягли,
За Вами, наші лицарі, за Вами.Листопадовий Чин у нашому житті –
Це вогник той, що зблиснув і не меркне,
Бо у серцях він віру розбудив
У те, за що не шкода і померти.У наших жилах кров Ваша тече,
Сини великої, прекрасної держави.
Герої Листопада, гроно золоте,
Ви і сьогодні в сяйві слави.
Поезія Любови Сердунич
* * *
Втішає душу й серце, зір голубить
Квітуча мати-й-мачуха у лузі.
Це різнотрав’я, різнобарв’я любе –
Найпевніші цілителі і друзі.Таке прослалося! Раї превишні!
Від цього жовтоквіту сизо листю.
Природо, чом’ сюди не кожен пише
Візитний лист із кам’яного міста?Немає часу чи потреби-тяги?
Зло цивілізаційне затягає.
Попри нашестя кризи тут звитяжно
Ще мезозойська мурава буяє.
Любов Сердунич. Осіння казка
У тітоньки Осени було три сини, один одного менший. Помічники і пустуни були вони. Клопотів мала із ними – гай-гай! Крім того, що роботи в неї завше непочатий край, то ще хлопці ото, знай, бешкетують. І сварися, і гукай – не почують.
У гурті, кажуть, множиться сила. Це стосується кожного сина. Бо хоч скільки робіт залагодять, та вони втрьох ніколи не ходять. А чому? Вам цікаво дізнатись? Отож слухайте.
Ось найстарший синок. А треба б вам зізнатись, був він тихим, сумирним. Ото як прийде його пора прокидатись, то ніхто й не помітить: гарно та мирно вставав, матусеньку Осінь вітав. Ягідками вересу любив прикрашати старший синок мами Осени шати. Так Вереснем люди його і назвали. А по вересу стиглому його й впізнавали.
Любов Сердунич: Зайдам – зась! (замальовка, уривок)
…Знюхалися з зайдами, зауважив Зоремир. Здавна загарбники зиркали зизем, замишляючи зле. Злізлися звідусіль зайди з загребущими замашками. Зайшлі зразу замишляли зле. Завидки, зазіхання загарбників заманили, заарканили, забалакали, затуманили зір, забрали завидні, заможні землі. Занедбали, занапастили, заселили зайдами, забіяками, завойовниками, заброхами-завидами. Зайди заборонили, знищили звичних Звениславів, Звонимирів, Зв’яг, Злотанчиків, Злотоданів, Зореглядів, Зоремирів, Зореславів, Зорянчиків, Збиславок, Зоринок, Забав, Звениславок, Звонимир, Зореславок, Зірок, Зорин, Златунь, Зорянок… Заполонили землі заморськими Захаріями, Занями, Зенонами, Зиновіями, Зоями, Зофіями, Зінаїдами. Злагоду, затишок змінили зневірою.
Людмила Шамрай. Пан Козявка
Присвячується моєму синові Богдану та всім, хто любить подорожі.
Дякую моєму чоловікові Олександру за ідею цієї казки.
Галявина пана Козявки
За Сріблястим озером, на Сонячній галявині, біля Старого дуба жив пан Козявка. Носив він солом’яного капелюха, мав довгі руді вуса, добру посмішку та блакитні очі з лукавими вогниками. Замолоду пан Козявка багато подорожував. Його маленький будиночок, що розмістився під вітами Старого дуба, нагадував музей цікавинок. Була у пана Козявки і люлька миру, привезена з далекої Аберики…, перепрошую, Америки. Було у нього і сомбе… сомбре…, такий собі крислатий плетений капелюх великого розміру із закругленими догори краями. Його зазвичай дивні люди носять, забув як називаються… зараз-зараз… ось воно… мек-си-кан-ці, уявіть собі, з Мек-си-ки. От! Було ще безліч химерних речей, хіба все запам’ятаєш…
