Цю відзнаку у 2005 році заснували Волинське товариство «Світязь» і ГО «Чернігівський інтелектуальний центр» за сприяння Національної спілки письменників України, Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України та міжнародних громадських організацій.

З 1 листопада 2014 року засновником цієї премії стала Міжнародна літературно-мистецька Академія України (президент Сергій Дзюба), котра об’єднує відомих письменників, перекладачів, журналістів та науковців із
53-х держав.

Серед лауреатів цієї почесної нагороди за минулі роки – Іван Дзюба, Юрій Мушкетик, Микола Жулинський, Василь Голобородько, Валерій Шевчук, Михайло Слабошпицький, Рауль Чілачава, Кость Москалець, Павло Вольвач, Віра Вовк, Сергій і Тетяна Дзюби, Ігор Павлюк, Віктор Неборак, Володимир Шовкошитний, Дмитро Дроздовський, Анна Багряна; Кшиштоф Зануссі, Богдан Задура, Боян Ангелов, Димитр Христов, Імант Аузінь, Рісто Василевські, Бенедикт Дирліх, Ріта Кіндлерова, Ауезхан Кодар, Віра Чорний-Мешкова, Сограб Рагімі, Сейран Сулейман, Інга Крукаускене та інші відомі письменники, науковці, перекладачі, журналісти, громадські діячі і меценати з України, США, Англії, Німеччини, Канади, Італії, Швеції, Болгарії, Чехії, Польщі, Сербії, Македонії, Латвії, Литви, Ізраїлю, Грузії, Росії, Казахстану, Білорусі та Бразилії.  

(До 200 - річчя від дня народження  МИКОЛИ КОСТОМАРОВА)

Серед славетних ювілярів нинішнього 2017 року виділяється постать геніального історика, письменника, публіциста, перекладача, славіста... Автора 16 томів історичних монографій, шести томів історії в життєписах та ще понад 300 різноманітних праць у багатьох галузях гуманітарних знань. Про людину - енциклопедиста, що володіла десятком мов, один перелік праць якої зайняв би окрему книжку, добре знають лише фахівці. На жаль, його гігантська спадщина до цього часу гідним чином не вивчена і не поцінована. Микола Іванович Костомаров. Як данина пам’яті і шани славетному вченому, досліднику в галузі фольклористики та етнографії, яким він присвятив усе своє свідоме життя, ця стаття.

Народився М. І. Костомаров 16 травня 1817 р. у слободі Юрасівка Острозького повіту Воронізької губернії в родині російського поміщика і кріпачки - українки. Північно - Східна Слобожанщина колись була історичною українською територією (ще у 20 - х роках ХХ століття тут мешкало близько 70% українців, та й зараз українська мова і пісні тут звучать нарівні з російською). Тому оточення формувало уподобання і світогляд майбутнього вченого. Навчався юнак у Воронізькому дворянському пансіоні та гімназії, з 1833 р. – у Харківському університеті. Захистивши дисертацію на тему «Историческое значение русских песен» на ступінь магістра, одержав посаду вчителя історії в Рівненській гімназії. Через рік переїхав до Києва: тут працював за фахом в Інституті шляхетних дівчат, де й познайомився зі своєю майбутньою дружиною, вчителькою музики Аліною Крагельською.

Кожному своє. І в поняття «любов» кожен вкладає те, що йому зручно. Мусиш це визнавати, якось толерувати, примирятися, читаючи роман «Любові багато не буває» Олександри Малаш, навіть якщо впродовж усієї книги думаєш одне: «Тікай, дівко, тікай звідти! Харе свої комплекси перевтілювати в любов! Там не буде тобі щастя!». Але й в поняття «щастя» кожен вкладає те, що йому підходить.

У центрі роману біполярний зв’язок хлопця-рятівника, а насправді руйнівника доль і дівчини, що несе любов, а насправді непомірну жертву. І так кружляють вони в своєму біполярному танці, не можучи ні з’єднатись, ні розірватись – впевнені, що діють правильно, в ім’я високих цінностей і любові. А якщо розібратись?

Головна героїня Настя має улюблену роботу, де її шанують, приязні стосунки з усіма, дім, який ділить із люблячою сестрою, а ще – велике серце. Вона допомагає хлопчику з біл-борда, хворому на рак. Пересилає гроші на лікування зі своєї невеликої зарплатні, навіть не знаючи достовірно, чи цей Ромчик існує насправді, чи є вигадкою чергових аферистів. Вона й сама не зрозуміє, коли її пожертвування перетворяться на її ж жертовність. Як в гонитві за грошима вона переживе неймовірне за жорстокістю зґвалтування і лишиться безплідною, як вона стане нелюбою Ромчиковою мачухою і терпітиме, і догоджатиме, і пустить байдужого до неї і їй Ромчикового татка в те місце, яке ще недавно збирали докупи на операційному столі фахівці від гінекології, ледь загоїтись встигло. А все заради Ромчика, бо ж йому потрібна любов, а любові багато не буває… При цьому власні забаганки Настя вперто ігнорує, на себе в неї не лишається любові. Її девіз стосовно себе: «Люблю, то й що? Це тепер не головне» (с. 171).

Книга вийшла у співавторстві Юлії Баткіліної з Харкова і Марії Микицей з Івано-Франківська.

Книга вийшла лише в електронному вигляді і розміщена на «Українському авторському порталі».

Анотація:

Іванка Матвієнко, талановита віолончелістка, випускниця Львівської консерваторії, їде у Польщу до свого коханого Миколи. Амбітний джазовий музикант, у візіях якого — присмак передчуттів успішних світових турне, поки що змушений заробляти, розвозячи піцу у Варшаві. Готова до самопожертви Іванка сподівається на здійснення своєї заповітної мрії — звести на околиці Львова для них із Миколою будинок, де неодмінно має бути приміщення для музикування, а також кімнати для їхніх матерів, які самотою мешкають у Львові та Дрогобичі. Круговерть подій і людей, необхідність щоразу вирішувати нові завдання та ірраціональні переживання занурюють Іванку в зовсім іншу, незвичну реальність...

Уривок

Іванка вагається: розповісти професорові про негаразди чи промовчати. Власне кажучи, вже промовчала. Репетицію пропустила. Бо важко грати, коли так погано. А вже як почнуться нещастя, то кінця-краю не видно. «Біда тебе знайде, хоч і сонце зайде», — казала бабця Леся, і таки напророкувала.

Піснями, поетичними рядками, словами подяки відкривали дорогу Стара Басань-Піски 9 серпня після нового будівництва, зробленого за кошти ТОВ «Земля і воля». Понад п’ять кілометрів асфальтного полотна профінансувало господарство, яке постійно показує приклад всій області, як можна вдало господарювати та дбати про соціальну сферу населених пунктів.

На урочисте відкриття автошляху завітали і високопосадовці з області: губернатор Валерій Куліч та заступник голови Чернігівської обласної ради Арсен Дідур, начальник Служби автомобільних доріг в Чернігівській області Володимир Гузема. Генерального директора ТОВ «Земля і воля» Леоніда Яковишина радо зустрічали мешканці двох сіл: Старої Басані та Пісок. Маленькі сільчани у вишиванках дарували вірші написані для господарника, який вміє не лише вдало керувати, а й дбати про добробут сіл.

Поетично-пісенне дійство об`єднало Київщину і Хмельниччину, поетів та співаків, історію і сучасність.

У кожної – власний шлях у літературі і своя дорога в житті. Поетеси народилися і мешкають у різних містах. По-різному реагують на певні речі. Мають свої вподобання і свої табу. У кожної – власні цілі, мрії, траєкторія руху на шляху їх досягнення. Утім, попри такі різності, жінки-поетеси звучать, як одна поетична строфа, говорячи про своє, про наше, про життєве...

Поетеси Оксана Радушинська зі Старокостянтинова і Тетяна Череп-Пероганич з Києва ініціювали проведення низки літературно-музичих вечорів на теренах України. Запросили до поетичного кола поетесу-колежанку з Києва Лілю Батюк-Нечипоренко. І утрьох взялися створити умовну неписану книгу жіночої долі – несхожу в своїй індивідуальності і подібну до більшості жіночих доль, юну і мудро-осмислену, легковажну і філософську. Перший захід відбувся в липні у столиці України в Галереї мистецтв ім. Павла Загребельного. За місяць поетеси навідалися на Хмельниччину. І саме про цей захід наразі – більше.

Лист-запрошення до участі:

у ІІІ Фестивалі “ Воля Громади «Червона Доріжка Гідності»

Дата: 24 серпня 2017 року.

Місце: Літня сцена «Хрещатий Яр» біля Арки дружби народів.

Програма: 
12-00 – Відкриття Фестивалю. Вступне слово організаторів.
Територія вільного спілкування – вільний мікрофон, розповідь-презентація громадських організацій та ініціатив, проведення майстер-класів, творчих виступів.

15-00 – Церемонія Вшанування громадських діячів та активістів – Червона Доріжка Гідності – Воля Громади.

18:00 – Творчі виступи, затишне спілкування.

20:00 – Закриття Фестивалю.

Книжки, як діти… Виношуємо їх, народжуємо, робимо все, аби вони з’явилися на світ, і любимо навіть тоді, коли віддаємо в інші руки  - руки читача, задля якого й відбувається весь цей не завжди легкий творчий процес.

Нещодавно одне з таких паперових дітищ письменника Петра Кухарчука (Вид. О.О.Євенок, 2017, м. Житомир) під назвою «Коло» потрапило й до мене.

Всяко нині буває. Береш книжку – гарне оформлення, недешевий папір, а доходить черга до тексту і, йой!!! – закриваєш її з сумом та відкладаєш на книжкову полицю, навіть не «до кращих часів».

«Коло» я прочитала, і якщо відразу не пройняло, бо трохи збила з пантелику в першому творі «Новий рік» перенасиченість цитування поезій інших авторів, то образ жінки, яка цілує небо в «Поцілунку» заволодів моєю увагою.

Найперше, що привертає увагу у новій книзі Петра Кухарчука, – літературний пошук. Теми, які його цікавлять, давно вже опрацьовані у красному письменстві, тому головне завдання автора – знайти такий спосіб вираження, щоб навіть традиційна тема зазвучала по-новому, несподівано, художньо привабливо.

Такий спосіб поступово формується в автора книги «Коло», і своєрідність цього формування полягає у стилі мислення автора. Для роздумів Петро Кухарчук обирає важливі людські моральні цінності, він загалом у центр своїх роздумів ставить Людину з її одвічними клопотами і прагненнями: любов, весна-молодість, радість, щастя, смисл життя...

Думка рухається вільно, асоціативно вбираючи у свій рух реалії буденного життя, яке людина прагне перетворити на щось значуще і вартісне. Для руху думки автор обирає не раціональні поняття, а вслуховується у голос інтуїції, довіряє своєму духові і культурному досвіду, піднімає з прадавніх духовних глибин образи, які самі по собі несуть поетичний заряд.