Проза

©Святий Миколай приходить з миром (казка-бувальщина)

Десь поблизу безпомічного села шипіла вогняним голосом війна. Гуманітарна поміч розліталася швидко по військових наметах оборонців. Про тих, хто не зумів залишити свої любі землі ніхто не подбав. Не до того було і люди в тилу це добре розуміли. Самі ж солдатики заходили з блокпостів, часом і поранені. Вони просили усього-на-всього помитися та й перевдягнутися в щось чистіше. А за це щиро винагороджували людей коли рибними консервами, а коли й консервованим м’ясом.

Мирний край

В парку стрілянини майже не чулося. Навіть вітер гучніше шепотів до листя буків, зваблюючи їх відірватися від рідного дерева та полетіти в далеку подорож. Темна ніч здавалася затишною, як шкіряне крісло. В цьому затишку примостилися двоє. У них була розмова.

– Вперше тут нікого, крім нас.

– І відключили світло.

– Кажуть, старий наживався на освітленні.

– Нові спекулюють на темряві.

– Ти не думаєш, що він вкрав у нас все світле і має бути покараний за це?

Ніна Головченко. Мініатюри з натури

КУЛЬТУРНИЙ ШОК

Автобус №23 чекав на стартовій зупинці на пасажирів більше 5 хв., салон автобуса був вимитим, УСІ (!) крісла не поламані, кондуктор ввічливо і тихо зреагувала на вимовлену при вході фразу: «Посвідчення…» Поїхали.

Зазвичай чекаєш близько 20-40 хв., усі автобуси (2-3) згідно маршрутного листа відстоюються неподалік зупинки, підходять, за хвилину підбирають тих, хто дочекався. У брудному переповненому салоні з поламаними кріслами та скандальним кондуктором добираєшся до метро «Житомирська».

Росинки для Назарчика

НАЗАРУНЮ!

Про це ми з тобою не раз говоримо. Іноді свідомо, а частіше принагідно, я передаю тобі  свої власні думки, відчування, переживання, а почасти, то і десь почуті, прочитані. Я мала щастя читати небесно значимі твори  Пушкіна і Толстого, Гюго і Антарової, Достоєвського і Шевченка. Вибач нам, синочку, що не привчили тебе до читання. Ті електронні монстри  подають тобі інформацію (достеменно, лише інформацію) наче вичавки із соковитих  яблук, замінивши твоєму поколінню аромат друкованого в книзі слова. Але повір, що ніякий комп’ютер, телевізор, телефон не в змозі замінити  потужну силу  читання.

Наворожила

Новела

Хоч так крути, хоч сяк, а Катерині було вигідно, щоб її чоловік... помер. І чим швидше, тим краще. Він часто хворів, заледве викарабкувався з однієї напасті, як реп’яхом прилипала інша болячка, однак жодна з них не була смертельною. Довгими зимовими ночами, не маючи сну через надсадний Петрів кашель, що чіплявся від найменшої застуди, Катерина розмірковувала, як би то прискорити чоловікову кончину. Те, що вона не за горами, ­– зрозуміло, бо ж чоловік старший од неї на десяток літ, уже давненько на пенсії, але наскільки це все затягнеться – відомо тільки Богові. А сам Петро до могили, певна річ, не поспішав.

Квітка папороті

Гуцульська містерія у двох частинах "Квітка папороті або квітка життя" манить карпатською енергетикою та старовинними легендами, які переплетені із реальним життям.

Нехай кожен із вас знайде своє місце й покликання, а також віднайде й не загубить Квітку Життя - для кожного Свою. Бо любові треба мати стільки, щоб прикрасити нею усе життя.

Демо-версія для тих, хто хоче ознайомитися із творчістю молодої письменниці Анни Шпилевської, а також причаститися енергетикою Карпат.

«Вишивата»

Вушко двоїться… Вушко голки. Вівдя напружила зір, зібрала до купи свої нерви, що отаборилися в тремтячих пальцях, та й зашилила-таки нитку в голку! Тепер сяде на призьбі, підставить під ранкове сонце уперту зморшку на переніссі, та й продовжить свою приємну роботу. Наперекір сусідам, родичам, листоноші, навіть самому губернатору Коломойському! Віднедавна вони всі перестали з нею вітатися… Ну, Коломойський – то таке, то ладно, він і раніше цього не робив – де вже йому бабу з вікна «Мерседеса» помітити, та вона йому жодного разу й не траплялася… А от всі інші! Оголосили бідолашній війну. Мовчать… У двір не ходять. Оберемками траву через тин не кидають.

Весільний етюд

Цілком закономірно, що у день весілля щось десь буде не так, або не зовсім так, або, що взагалі цікаво і деколи дуже романтично - зовсім не так:-).

Схвильована наречена вбирає сукню. Це супроводжується фотосесією, чужа дівчина у джинсах і зі смішною асиметричною стрижкою клацає потужним фотоапаратом, ловить можливі і неможливі ракурси, наречена нервує і дратується, губить застібку до сережок, не потрапляє у коло кринолінів, зачіпляє ниточку на ніжних білих панчохах – і ось, трагедія готова! Нашвидкуруч шукається нова пара панчішок, запасні застібки або й зовсім інші, нові сережки...

Мотоциклом — до кохання. 1011 кілометрів. Новела

Березневий ранок був сірим у своїй непевності. Ольга підходила до зупинки на краю міста, роздумуючи, над’їде чи ні з автостанції на протилежному боці Кременця перший автобус до Тернополя. Довколишніх гір не було видно через густий туман, що у цій звабливій місцині заночував і, наче давній коханець, ніяк не хотів прощатися з нею. Добре, що хоч морозець прихопив тонкою хрусткою кригою вчорашню хлюпавицю під ногами, по якій жінці довелося провідувати друзів, домовляючись, щоб вони допомогли встановити пам’ятник на могилі батьків.

Зона відчуження. Репортаж-спогад про квітень 2013 року

Щороку, починаючи з 1986 року, квітень для українців має гіркий присмак полину – чорнобилю… 28 років минає від початку страшної катастрофи, рівної п’ятьом сотням Хіросім – початку аварії на Чорнобильській АЕС.

Назавжди (оповідання Анни Багряної до 21 липня – дня народження Олени Теліги)

«Коли я вивчу всі літери і слова, спробую сама написати вірш. Не думаю, що це аж так складно», – міркувала п’ятирічна Оленка, вкладаючись до сну.

Вдень вона ходила з мамою на виступ дитячого театру. Діти декламували напам’ять вірші відомих поетів. Дивлячись на них, Оленка раптом вирішила, що може виступати не гірше. А тому під час антракту вибралася на сцену й теж прочитала один завчений вірш. У залі залунали оплески. Вдоволена своїм першим тріумфом, дівчинка вклонилася глядачам.

Проза Лариси Омельченко

Нащадок

…А я сказав: «Бабусю, не мовчи. Я дуже хочу це знати». А вона мені: «Навіщо? Тобі мало своїх проблем? Ну, було і було…». Та я від неї не відчепився, бо вже не дитина, і знаю куди звернутися. Піду до військкомату, напишу в обласний архів, чи, врешті, розпитаю очевидців, або й знайду потрібний сайт в Інтернеті… Краще, ба, сама розкажи, а то всю Україну підніму на ноги, чуєш? Дарма, що мені чотирнадцять років...

Об'єднати вміст