Жінка-УКРАЇНКА

Людмила Ромас

Бурлеск у  романі Володимира Даниленка «Та, що тримає небо»

В українській літературі бурлеск має давні традиції. Як стиль у сатирі бурлеск драматичну і серйозну тему відтворює в комічному вигляді. Часто за бурлеском приховують пародію. В Україні бурлеск виріс із народної сміхової культури, а якщо говорити конкретніше, з національного характеру, що грунтується на давній українській традиції сміятися в обличчя смерті.  Це внутрішня сили народу, який багато війн і нещасть  сприймав зі стоїчним спокоєм і часто з гумором.

Роман Володимира Даниленка  «Та, що тримає небо»  скроєний за лекалами бурлескної естетики. Ключем, що відкриває естетичну концепцію твору, є епіграф Василя Сухомлинського: «У грі немає серйозніших людей, ніж діти». І цей епіграф підказує, що перед нами варіація на тему різдвяної інтермедії, в якій діють класичні  персонажі українського вертепу: Смерть, Ангел, Чорт, Три Царі, Пастушок, Цар Ірод, воїни царя Ірода, Дід, Баба. 

Дійство в романі розпочинається з повітряної тривоги, коли на станції метро люди ховаються від ракетної атаки. Щоб розважити дітей, які нудилися під землею, невідома жінка пропонує дітям вертепне дійство. Собі у вертепі вона обрала  роль Смерті, а діти розібрали собі ролі. За допомогою  магії жінка створила велику прозору кулю, в яку запросила дітей, і в цій прозорій бульбашці почалася вертепна гра.

Всі діти, які погодися грати у вертеп, стають дорослими учасниками війни. З цього моменту з’являються різні сюжетні історії, сплетені в єдину романну композицію: лінія молодої жінки Дарки Підіпринебо, її дитинство, юність і невдале заміжжя; лінія російського спецпідрозділу на чолі з капітаном Мозгоєдовим, який за завданням ФСБ шукає книгу деревлян, вирізану на дубових дощечках невідомим письмом; лінія московської родини Івана Мозгоєдова; історія про Царя Ірода; а також дрібніші сюжети, які стосуються таких вертепних персонажів, як Циган, Мошко, Дід, Баба, Пастушок, генерал російського війська. Всі вони персонажі вертепу і водночас люди, втягнуті у війну й розділені ворогуючими ідеологіями.

Жінка, яка у вертепі грала роль Смерті, хотіла продемонструвати дітям, що їхні незагоєні дитячі травми і комплекси з часом перейдуть у доросле життя і будуть його отруювати.  І в цій грі війна постає не просто як людська трагедія, а як урок, який люди мають з неї винести. «Граючись, ми дорослішаємо»,  – каже Смерть дітям. Народження дитини на станції метро в останньому розділі роману перегукується з вертепною різдвяною історією про народження Спасителя і водночас має символічне значення для українського суспільства, яке війна робить дорослішим, позбавляючи від сентиментів до свого сусіда, з яким українців довгий час пов’язувало нещасливе і травматичне минуле.