Нове на порталі
Творчий марафон
Популярний вміст
Творчість
Козацька люлька
Лютий 11, 2017 - 12:18 — perohanych
Ледь відбарабанила у вікна тепла липнева злива, як мені закортіло на вулицю — закачав собі штанці до колін і гайда босоніж по калюжах. Мені чотири чи п’ять років і хіба всидиш таку літню пору в хаті. І сталося ж таке, що із далекого дитинства не забувається — з вимитого дощового потічка помітив якусь дивну череп’янку. Підняв її й заховав у кишеню: може, для чогось пригодиться…
Лишень нашвендявшись вулицею, я заінтересувався знахідкою, отож завернув до діда Лексадера. Дід оглянув її й неквапливо мовив:
Присягнув на вірність Наполеону
Лютий 8, 2017 - 23:12 — perohanych
Зранку 21 червня 1813 року десятки знатних чернігівців і губернських чиновників поспішали до Спаського собору, щоб зайняти у ньому більш зручне місце. Адже мало відбутися не Богослужіння, а подія незвичайна і небувала — позбавлення архієпископа Варлаама Шишацького єпископського і священицького сану. За зраду батьківщині.
Рід Шишацьких походив із села Красилівки, що між Черніговом та Києвом, не одне його покоління, вже й після Варлаама, обирало собі сімейну стезю священика. У молоді роки отець Варлаам служив у Білорусії, де немало посприяв архієпископу Мінському Віктору Садковському в наверненні до православ’я уніатів, за що отримав сан єпископа і очолив Житомирську єпархію. Тут теж відзначився, передовсім у відкритті семінарії, і його в сані архієпископа призначено керувати Могильовською єпархією.
Він, Вона і війна...
В її словах всі почуття,
В його - лиш стукіт в скроню.
Її любов дає життя,
Його - туман безсоння.Щебече сонце їй казки,
Зустрічний птах радіє,
Їй небо ллє до рук зірки.
Йому - лиш дощ за шию.Вона літала уві снах,
Пір'їнкою неначе,
Для нього сон - це морок, страх,
Він сни свої не бачив.
«Дивлюсь, гадюччя повзає по хаті…»
Січень 27, 2017 - 00:09 — perohanych
Ще тільки наверталося на зимовий світанок і в селі над хатами де-не-де піднімалися мітли димів, а дід Михаль вже простує на озерце в кінці городу. За ніч навіть стежку притрусило поземком, але то не біда, адже її змалку знає. А на озерці добряче позначив ополонки — повтикав снопи запашної пшеничної соломи з половою. Виймеш ото околіт з продухвини й шурхнуть звідти на сніг в’юни. Тільки збирай їх, пискунів, у шаньку! І не треба ніяких ятерів-підситків…
Діду Михалю вже під дев’яносто. Все життя на цьому обійсті, лишень кілька років в армії служив у Австрії. Було то післявоєння, люди куснем хліба не наїдалися, але не голодували. А повернувся у країну-переможницю — зустрів безхліб’я, голоднеча, як у тридцяті, коли розкуркулювали та колгоспи насаджували. Якраз тоді й побралися, і пішов я по в’юни молоду дружиноньку годувати. І досі не виходить з пам’яті та приключина.
Скарби, які ми виборюємо...
Рецензія на книгу Наталки Бабіної «РИБГОРОД»
Бабіна Наталка. Рибгород [Текст]: роман / Наталка Бабіна; пер. з білорус Божени Антоняк. – Львів: Урбіно, 2013. – 272 с.
«Тепер я знаю, як буває…»
(Наталка Бабіна)
Чи є завузькими рамки сучасної прози, особливо, якщо ми говоримо про «жіночий роман»? Зізнаюся, це непросте і навіть, я б сказала, провокаційне питання прийшло мені в голову після того, як я неодноразово занурилась у тему: обговорювала поняття «жіночої літератури» з однією відомою дитячою письменницею й здригнулась від образи, коли іншу знайому, – мою улюблену одеську письменницю, назвали авторкою з суто жіночою прозою.
Олексій Крачило: «Дещиця проміння – всередині нас»
Січень 23, 2017 - 10:44 — perohanych* * *
В сусідній кімнаті гуде телевізор,
Новини невтішні — усі про війну.
Душа скам’яніла, душа — мов залізо,
Яке незабаром у горно жбурнуть.Терор, махінації, знову збідніння —
Стривожено слухаєм дикторів ми.
І просимо Бога, що дасть нам спасіння,
Відвести від нас чорні руки пітьми.Хоча б трохи світла, але, безперечно,
Дещиця проміння — всередині нас.
А промінь, за визначенням, безкінечний,
Аби в початковій він точці не згас.
* * *
Мов по накатаній дорозі
Курсує кожний Новий рік.
І я плетусь в цьому обозі,
Свій ототожнюючи вік.
Поезія Дарочки Москаленко
***
Твої очі, що кольору чайки,
Грають щоночі зі світом у шахи,
Забуваючи про втому,
Та обирають новий светр у шафі щоранку,
А вийшовши із дому, так і не вимикають
У собі сумну колискову.
А довкола…
Так мало твоїх стихій, квітів
І того, хто не знає кришталевих рук та дій.
Твоя вулиця сьогодні стала прозоро-зимова.
Нема обіймів, лиш завтрашній сніг поцілує
Ті руки, що дрімають у кишенях,
Бо ти – той, що мені пахнеш музикою та вишневим варенням.
У кінчиках пальців живе твій красивий поранений Бог…
А зап’ястя, що ледь не поїли мурахи,
Ще дихає пилом з оркестрової ями
До самих прісних тривог.
Але у кулуарах цієї осені літають люди,
І тобі здається, що довкола лише
Трикотажні та зламані посмішки,
Холодні розмови, знеструмлене місто…
І ти – такий теплий та для всіх паперовий.
Ми усі помремо...
Січень 20, 2017 - 22:07 — perohanychМи усі помремо. Хтось в бою на Донбасі,
Ну, а хто за столом, конструюючи вірш.
Косорука прийде, як завжди, не на часі
По руків'я вжене невблаганності ніж.Ми усі помремо. Уві сні, чи у муках,
Віддаючи своє немовляті життя.
Не чекай, що з небес, під божественні звуки,
Ти устигнеш зректи щирих слів каяття.Ми усі помремо. Хтось в молитві до Бога
У братів бойових на тремтячих руках,
І пекуча сльоза у кінці епілога
Діамантом сяйне на солдатських щоках.
"Легенький сніг ледь стелиться незримо..."
Січень 17, 2017 - 23:16 — perohanychЛегенький сніг ледь стелиться незримо,
Стискає подих ятрий морозець,
А я у слові знов шукаю риму
Ту саму, що торкається сердець...Ту саму, що здіймає в піднебесся,Ту саму, що в мелодію складе,Шукаю - хоч на мить нехай воскресне,Та моя рима не до мене йде...
Котове щастя
Кіт з’їв мишу. Навіть трохи не доїв, залишив на потім. Бо чи перепаде до ранку ще чогось поживного… Сидів ситий, але не надто від того щасливий. Нічого не тішило в ці хвилини: ні те, як святково падає додолу сніг, ні те, як мило щойно запалала ялинка у вікні навпроти.
- І чого воно так? - думав кіт. – Аби врятуватися від голоду, я мусив позбавити життя маленьку сіромаху…Але ж цього вечора навіть понюхати святкової їжі мені ніхто не дав…
О, як же давно він не пробував на смак домашньої ковбаски чи свіжої сметанки…
Було холодно, власна шубка не гріла. «От тобі й маєш – ніби й врятувався хоч ненадовго від голоду, так помру тепер від морозу».
Різдвяний ангелик і найсмачніші пиріжки
Артемко зайшов до кімнати й закляк. Настя – його маленька сестричка – сиділа на підлозі й висолопивши язика калякала брудно-зеленим фломастером по його ангелику! По тому самому, виліпленому з білісінької глини. По тому самому ангелику, якого Артем хотів розфарбувати срібною та золотою фарбою і подарувати таткові. Щоб татусь повісив того – найгарнішого у світі – янгола на ялинку. А тепер…
– Насько! – Артем вихопив ангелика, покресленого безладними чорними, зеленими та фіолетовими рисками, з рук сестри. – Ти його зіпсувала! Знову зіпсувала!
– Некасивий янгелік, – пролепетала сестра. – Нася малювала.
– Так! Ангелик став некрасивий. Бо ти його зіпсувала! Ти все тільки псуєш!!! – з очей Артема мимоволі бризнули сльози. Все! Сьогодні татко приїде у відпустку з війська. А подарунка – нема!
